Візит доктора Фройда - Страница 19

— Попросіть від імені Дирекції, щоб доктора Тофіля перевели у слідчу в'язницю на Баторія. Напишіть офіційне звернення абощо... Підпис Шехтеля я добуду.

Самковський звів на нього здивований погляд.

— Чесно кажучи, дивне прохання, — зауважив він.

— Є для цього підстави, — відповів шеф і коротко переповів свою розмову з ув'язненим вбивцею.

— Можливо, цей тип просто намагається виграти час, — зауважив ад'юнкт. — Врешті-решт, його от-от мають стратити.

Вістович потер долонею розпечене чоло.

— Не виключено, — сказав він, — але якщо Тофіль справді щось пам'ятає зі своєї віденської практики, то буде злочином це не використати. Ми нічим не ризикуємо. В'язнів іноді переводять з одного місця в інше...

Самковський хотів зазначити, що переводять, але не смертників, проте стримався і взявся виконувати розпорядження. З Вістовичем зараз краще було не сперечатися.

Комісар вмостився за своїм столом біля вікна і дістав з шухляди паперовий пакунок, на якому було виведено чорнилом кілька цифр — номер доказу і номер справи. Всередині лежав знайдений учора складаний ніж. Кілька хвилин Вістович уважно розглядав цю річ неозброєним оком, а потім з тієї ж шухляди дістав лупу. Кілька разів він переривав свої дослідження, даючи окові відпочити, доки врешті його обличчя осяяла вдоволена усмішка. Після цього він обережно поклав ножа на стіл, а з шухляди дістав інший, також пронумерований пакунок. В ньому лежала записка, яку Фельнер знайшов у волоссі вбитої. Втім, комісара наразі цікавив не текст, а папір, на якому той було написано. Він ще раз заглянув крізь свою лупу, а тоді покликав до себе Самковського. Ад'юнкт, що досі з цікавістю спостерігав за його діями, хутко підійшов.

— Як гадаєте, кому все-таки належала ця річ? — запитав його комісар.

— Могла належати як убивці, так і жертві, — відповів Самковський. — А можливо, взагалі комусь іншому. Якомусь солдатові з Цитаделі, приміром.

— Безперечно. Але в цьому випадку відповідь має бути точнішою — убивці.

— Чому ж?

— Гляньте крізь лупу. Бачите щось у щілині між лезом і руків'ям?

Той нахилився, примруживши ліве око. При цьому ад'юнкт напружено вишкірив свої діряві кривуваті зуби.

— Здається... маленький клаптик паперу, — промовив він.

— Якщо бути точнішим, Самковський, то це той самий папір, на якому убивця писав нам послання, — сказав Вістович. — Пригадуєте, «Grüβe aus Wien»? Так от, цим ножем він розрізав аркуш. Звичайно, ніж замалий, щоб бути знаряддям убивства, але для такої справи цілком годиться...

— Що ж, ця обставина може бути корисною, — погодився ад'юнкт.

— Гадаю, так. Наприклад, тепер ми дещо знаємо про власника цієї речі, — зазначив комісар.

— І що ж? — поцікавився Самковський.

— Ви маєте складаного ножа? — мовив комісар.

— Звичайно.

— Давайте сюди.

— Він у моєму пальті.

Самковський швидким кроком підійшов до вішака і за мить повернувся, поклавши перед Вістовичем те, що той просив.

— Що ж, у вас непоганий гострий «Solinger», який вам дістався, очевидно, від батька або старшого брата.

— Від батька, — кивнув підлеглий.

— На руків'ї збереглися добряче затерті ініціали, але вони не ваші. Ваша тільки літера, яка означає прізвище. «К. S.», гадаю, — «Krzysztof Samkowski».

— Саме так.

— Свого ножа ви носите в кишені пальта, від чого на ньому навіть з'явилися невеличкі іржаві плями. Лезо також наточуєте самостійно, а тому воно цілковито вкрите подряпинами. На загал, це хороша річ, яка будь-якої миті може знадобитись людині такої професії... Тепер придивіться до ножа, якого ми знайшли. Це гарний німецький «Schreiner» з двома акуратними блискучими лезами. Очевидно, власник носив його, скажімо, в кишені піджака, щоб іржа до нього не дісталась. Воно й не дивно, адже цим ножем розрізали папір. Крім того, леза нагострені в майстерні, а не власноруч. Такі звички здебільшого властиві конторним працівникам.

— Тобто цей Віденський, чи то пак Лемберзький, Упир може виявитись звичайним клерком? — здивовано запитав Самковський.

— Уявіть собі, що ви одинадцять годин займаєтесь нудними документами. Вам рано чи пізно захочеться когось убити, — пожартував комісар, — але це ще не все... Ще раз придивіться до цього ножа. Бачите в кінці руків'я, майже перед самим лезом, дуже чіткий відбиток великого пальця?

Самковський кивнув.

— Як гадаєте, чому в цьому місці він такий виразний? Адже інших відбитків так добре не видно.

— Тримаючи в руці ніж, власник натискав тут найдужче, — відповів ад'юнкт.

— Безперечно. Але чому?

— Відверто кажучи, не знаю, — зізнався підлеглий.

— Так буває, якщо один із пальців руки не функціонує, — пояснив Вістович. — Тоді іншими пальцями треба тиснути сильніше, щоб добре втримати знаряддя. В даному випадку, гадаю, в нашого вбивці проблема з вказівним пальцем правиці. Таким чином йому доводиться дужче вдавлювати у руків'я великий, який знаходиться з протилежного боку руків'я. Звідси й відбиток... Спробуйте розрізати щось своїм ножем і при цьому випряміть вказівний палець. Ви мене зрозумієте.

— То, може, цей скурвисин зовсім не має пальця? — вигукнув Самковський. — Чудова прикмета, чорт забирай!

— Ні, палець у нього на місці, але нерухомий і добряче заважає, — сказав комісар. — Зверніть увагу на записку: бачите ці смуги, наче він розмазав свіже чорнило?.. З пошкодженим вказівним пальцем, який, приміром, не згинається, важко орудувати кишеньковим ножем, але ще важче писати. От і вся логіка, Самковський.