Візит доктора Фройда - Страница 18

В снігу, поруч слідів, на поліцейських чекала іще одна знахідка — невеликий складаний ніж. Утім, хто його загубив, убивця чи жертва, сказати наразі було важко.

Львів, 26 лютого 1904 року

Одиночна камера, де тримали доктора Аркадіуша Тофіля, навіяла комісарові вкрай неприємні спогади про його власне перебування у в'язниці Данциґа. Щоправда, Вістович пробув там ледве дві доби, а Тофіль, серійний убивця, якого він свого часу викрив і заарештував, сидів тут уже два роки.

Їх залишили наодинці, і, хоч Вістович був озброєний та, безумовно, фізично дужчий, в'язня прикували кайданками до ліжка. При появі комісара доктор криво усміхнувся:

— A-а, пане Вістовичу... Відверто кажучи, вас тут зовсім не чекав...

Доктор був худющий, як тріска, а обличчя мав почорніле, ніби в сажотруса.

— Сам не сподівався колись іще вас побачити, — відповів поліцейський.

— Маєте цигарки? — одразу ж поклянчив ув'язнений. — Та знаю, що маєте... Дайте хоч одну. Я вже місяць не курив...

Комісар кивнув і, діставши з кишені портсигар, відкрив його перед доктором. Той тремтячою рукою висмикнув звідти цигарку і встромив її до рота. Вістович підніс йому запалений сірник.

— Господи, яке щастя, — мовив Тофіль, затягнувшись і видихнувши перший струмінь диму, — блаженство...

— Я залишу вам усі, — сказав Вістович, висипаючи вміст портсигару на бруднющий тюремний матрац.

— Ніколи б не подумав, що буду вам вдячний, — сказав ув'язнений. — Ви, до речі, перший, хто навідав мене за останній рік. Навіть духовні більше не приходять... Всі цураються.

— Вас це дивує? — не втримався від їдкого запитання комісар.

— Ні, звісно, ні... — доктор відвернув погляд. — Вбивця, маніяк, збоченець... Все розумію...

Могло здатися, що він кається, проте Вістович надто добре знав злочинців.

— Гаразд, до біса сентименти, — врешті змінив тон ув'язнений. — Що вам від мене потрібно? Чи пан зазирнув до мене, бо просто скучив?

Доктор при цьому зайшовся мерзенним хриплим смішком.

— Ні, звичайно, — сказав комісар, — але буду готовий залишити тут ще й пляшчину доброго коньяку.

— От чорт... — заскиглив той, наче з болю. — Пан добре знає, що речі, звичайні на волі, тут стають у сотні разів дорожчими... Що від мене потрібно?

— У Львові сталося нечувано жорстоке вбивство, — мовив комісар. — Перед цим серія точнісінько таких самих убивств сталася у Відні. Маніяк убиває жінок. Поки що...

— В Який спосіб?

— Численними ударами ножем. Жертв щоразу знаходили оголеними в людних місцях. Часто просто під носом у поліції.

— Йому хочеться принизити. Довести свою зверхність... — мовив Тофіль.— Не виключено, що від цього він отримує навіть сексуальне задоволення.

— Жертв перед цим було зґвалтовано.

— Для нього це тільки початок акту, — зазначив доктор. — Справжнє задоволення він отримує, коли бачить вашу безпомічність. Не виключено, що він спостерігає за кожним вашим кроком.

— Як саме? З преси?

— Ні, чому ж... Наживо. Сховавшись десь у ближньому будинку, стежить з вікна, як ви прочісуєте вулиці. Думка про те, що ви там нічого не знайдете, спричиняє йому нечувану насолоду.

Вістович вгледівся в обличчя Тофіля. Тепер він бачив перед собою не кривавого маніяка, а блискучого психіатра, який багато б допоміг поліції, якби його самого не знищила власна хвороблива пристрасть.

— Стривайте, — раптом промовив ув'язнений, — ви сказали: у Відні?..

— Саме так, — підтвердив Вістович.

— Років десять тому я мав там практику і якось зіткнувся з таким випадком...

— Справді? — комісар чудово розумів, що Тофіль зараз може почати з ним власну гру.

Зрештою, так і сталося.

— Я навіть міг би згадати ім'я того вбивці, якого віденська поліція, до речі, так і не впіймала, — продовжив він.

— То згадайте, — мовив комісар.

Доктор хитнув головою.

— Не тут.

— Що означає «не тут»?

— Попросіть, щоб мене перевели в інше місце. Хоч би на Баторія, — сказав Тофіль, — мене вже нудить від цих стін...

— Це майже неможливо.

— А ви спробуйте, комісаре. І клянуся, я ще багато чим вам допоможу.

— Вас усе одно стратять, докторе.

— Знаю. Але перед смертю хочу побачити інші стіни... Вам цього не зрозуміти, пане Вістовичу. Не намагайтесь.

— Гаразд, я спробую. А ви вже будьте ласкаві, напружте вашу пам'ять.

Тофіль знову засміявся і ствердно кивнув головою.

— Не підведу.

Вістович повернувся до виходу.

— Пане комісаре, — гукнув йому вслід доктор.

Той озирнувся.

— А де ж коньяк? Чи пан уже не господар свого слова?

Хвилину подумавши, Вістович дістав з-за пояса обіцяну пляшку і поставив її перед Тофілем. Комісарові подумалось, що це останній коньяк в житті колись успішного львівського професора. Тож нехай.

На вулиці вітер скаженим псом шарпнув його за одяг. Вістович щільніше затягнув на шиї шарфа і підняв комір. «Бісова погода, — вилаявся він подумки, — а до всього ще й втома від двох неспаних ночей...» Втім, комісар, понад усе прагнучи зараз опинитись де-небудь в теплому ліжку, все ж мимоволі вирушив на Академічну, до будівлі Дирекції поліції. Він піднявся до себе в кабінет і з подивом побачив там Самковського.

— Я ж дозволив вам відіспатись, — сказав комісар.

Той відмахнувся запаленою цигаркою.

— Не спалося.

Знявши плаща, Вістович підійшов до свого столу. Там уже лежав звіт Самковського про вчорашній день. Зокрема, й опис їхніх знахідок на Цитадельній горі. Пробігшись очима по тексту, комісар відклав його вбік і знову звернувся до підлеглого: