Візит доктора Фройда - Страница 17

— Не думаю, що він би так ризикнув, — заперечив Вістович. — Швидше за все, цей скурвисин добре знає Львів. Можливо, тут минуло його дитинство. Або ж у Лемберзі живуть його родичі... Між останнім віденським і львівським убивствами всього два дні. Цей Упир скоїв тутешній злочин, ледве зійшовши з потяга. Навряд чи будь-хто наважиться на таке в незнайомому місті.

— Отже, Віденський Упир насправді Лемберзький?

— Якщо сьогоднішній здогад доктора Фельнера правильний, то так... Але давайте ближче до фактів. Що ще відомо про загиблу Камілу Зборовську?

Самковський розгорнув свою папку.

— Як я вже говорив, була вчителькою французької...

— Де проживала?

— На вулиці Святої Софії. Вдома востаннє її бачили за добу до вбивства.

— А де проводила уроки?

— На той час мала єдиного учня на вулиці Оссолінських.

Вістович раптом завмер. Він пильно глянув на підлеглого.

— І за день до вбивства в неї був запланований урок? — запитав він.

— Здається, так...

— Здається чи так, Самковський?

Ад'юнкт знову поринув у свої записи.

— Так, — відповів він за хвилину, — за день до смерті на неї чекали.

Тепер уже Самковський не зводив очей зі свого шефа. Тим часом той рвучко підійшов до вішака і зняв з нього свого плаща. Ад'юнкт також схопився з місця.

— Який найкоротший шлях поміж вулицею Святої Софії і Оссолінських? — запитав одягаючись комісар.

— Зараз подумаю... Через... Цитадельну гору.

— Правильно, Самковський. А що особливого в Цитадельній горі?

— Вона досить стрімка.

— А ще?

— Поросла лісом.

— Отож-бо! Ідеальне місце, щоб підстерегти одиноку жінку.

— Але ж Цитадельна гора неподалік Дирекції пошти, де сталося вбивство. Ще вчора поліцейські обстежували це місце.

— Значить, погано обстежували, Самковський! Женіть туди всіх, хто зараз вільний, і самі ходіть зі мною.

Зрештою, як подумав згодом ад'юнкт, поліція прочісувала ліс у темряві. Тому зовсім не завадить, маючи додаткові здогади, перевірити це місце при денному світлі. В цьому його шеф був, безперечно, правий.

Вістович і Самковський дісталися вулиці св. Софії і звідти пішки рушили до Цитадельної гори, що височіла над цією частиною міста. Цитадельною її називали через військову фортифікацію, що стриміла на самій верхівці. Спорудили це укріплення понад п'ятдесят років тому, і складалося враження, що відтоді тутешнє військове командування ним не цікавилось. Попід самими стінами цитаделі росли вже чималі граби, тож при потребі з їхньою допомогою можна було б навіть потрапити досередини. Безперечно, в самому форті була військова залога, але перебувала там швидше з простого обов'язку, аніж виконуючи якусь серйозну військову функцію.

Вузенька стежка, протоптана в снігу, звивалася вгору і губилася там поміж дерев. Схоже, саме нею підіймалася Каміла Зборовська. Іншого зручнішого шляху, щоб дістатись звідси на Оссолінських, поліцейські не знайшли. Обережно ступаючи, вони подалися ним і дійшли майже до верхівки, доки врешті щось привернуло їхню увагу. Просто обабіч стежки сніг було акуратно розрівняно, але далі чітко виднілися людські сліди. Належали вони, безперечно, чоловікові, і досить високому на зріст, як зауважив комісар. Крім того, сліди були неприродно глибокими.

— Або цей тип надзвичайно товстий, — промовив Самковський, — або...

Він запитально глянув на шефа.

— ...або ніс на плечах щось важке, — продовжив той, відчуваючи, як на чолі в нього, попри холод, виступив піт.

Чоловіки обережно вирушили вздовж ланцюжка слідів, проте ті невдовзі обірвалися, розчинившись у безсніжному пагорбі. Зі сторони вулиці Оссолінських також підійшли двоє поліціянтів.

— Знайшли щось? — запитав їх Самковський.

Ті похитали головами і, скориставшись зупинкою, закурили.

— Обстежте все довкола пагорба, — наказав Вістович. — Десь-таки ті сліди мають продовжитись...

Однак пошуки минули безрезультатно. Врешті, один з поліціянтів указав на зграю круків, що клубочились за десяток кроків від них.

— Часто їм видно те, чого не бачимо ми, — мовив він упівголоса.

Усі перезирнулись.

— Гаразд, давайте перевіримо, — погодився комісар.

Чоловіки рушили просто в бік зграї, і щойно вони наблизились, птахи з криками здійнялись у повітря.

— Нічого не бачу, — нарікнув хтось.

— Гляньте сюди, — здавленим голосом сказав Самковський.

Він був за декілька метрів праворуч від них і стояв на краю невеликої ями. Вістович першим опинився поруч. В ямі з-під торішнього листя, перемішаного зі снігом, стирчав клапоть жіночої сукні.

— От виродок, — видихнув комісар, хоч це було саме те, що шукали всі четверо поліцейських.

В ямі, окрім сукні, було знайдено решту одягу, який, вочевидь, належав убитій. На змерзлому ґрунті лишився чималий слід крові і осколки від розбитої пляшечки жіночих парфумів. З усього було видно, що саме тут і загинула молода гувернантка. Упир, найпевніше, підстеріг її біля стежки, завдав удару по голові, а тоді заніс до цієї ями.

— Куди ж далі подався цей скурвисин? — мовив Самковський, так і не знайшовши слідів, які б вели геть від цього місця.

— Він пішов назад до стежки, — раптом сказав комісар.

— Тобто як?

— Дуже просто — по своїх же слідах. Старий, як світ, спосіб.

— Спиною вперед?

— А чом би й ні? Згадайте, було темно, тому ніхто й не зауважив такої дивної поведінки. Як, зрештою, і нападу на бідолашну жінку...