Візит доктора Фройда - Страница 32

Не в змозі всидіти на місці, комісар схопився на ноги, одразу відчувши, як у скронях його запульсував гострий біль. Авжеж, найкращий спосіб замаскуватись — це видати себе за звичайного службовця, який найменш викличе інтерес у поліції.

Вістович зазирнув до шухляди у своєму столі, де мала бути мазь від болю в голові. Втім, там її не знайшлося... Щиросердно вилаявшись, комісар знову вмостився на стільці й запалив свою чергову цигарку. Доведеться терпіти або йти до аптеки. Поки що він обрав перше.

Невдовзі до кабінету повернувся й Самковський, втомлений і зім'ятий, як гончий пес. Не кажучи ні слова, він зняв пальто і поплентався до свого столу.

— У вас є свіжа газета? — несподівано запитав у нього комісар.

Ад'юнкт кивнув головою.

— Передивіться репертуари наших театрів, — сказав Вістович.

Підлеглий зиркнув на шефа як на божевільного.

— Передивіться, кажу вам, — повторив той. — Я б і сам це зробив, але шалено болить голова.

— Хочете піти на виставу? — іронічно зауважив Самковський.

— Так, цікавить антична драматургія...

Самковський сердито розгорнув «Діло» на останній сторінці.

— Фредро, Фредро, Фредро... Шекспір, Софокл... — промимрив ад'юнкт.

— Софокл? — перепитав комісар, миттю опинившись біля нього. — Дайте сюди!.. Це ж треба... Гастролі віденського театру «Камершпіль»... у приміщенні Нового театру у Львові... Серед вистав, зокрема, «Даная» Софокла... Хай йому чорт, Самковський! Ми йдемо до театру!

Між тим ад'юнкт скривився так, ніби щойно розбив тухле яйце.

— Прошу пана, з дитинства ненавиджу всю цю митецьку чортівню і тамтешніх розмальованих психів на сцені, — мовив він.

— Дарма, Самковський, дарма... — комісар згадав про біль і потягнувся до холодної склянки з водою, щоб прикласти її до чола. — Театр не люблять тільки ті, хто боїться зазирнути правді в вічі і побачити в них себе. Але майте спокій. Ми підемо не на виставу. Окрім того...

Вістович раптом замислився.

— Окрім того, Самковський, відправте, будь ласка, ось цю папку доктору Фройду, — продовжив він за мить. — Це список віденських пацієнтів покійного Тофіля. Серед них, як я сподіваюся, є і наш Упир.

Ад'юнкт взяв папку до рук з неприхованим хвилюванням і якоюсь поліцейською жадібністю.

— І будьте ласкаві, — додав Вістович, — попросіть пана Фройда не зволікати з цим.

— Гаразд.

Самковський одягся і знову вийшов з кабінету.

— О шостій вечора, не пізніше, прошу бути тут, — гукнув шеф йому вслід.

Вістович, зрештою, також не затримався надовго в кабінеті. За чверть години, вийшовши з будинку Дирекції поліції, він подався до площі Бернардинів, де в аптеці «Під Угорською Короною» придбав собі нарешті мазь від болю в голові. Помастивши одразу ж нею скроні, Вістович посидів з півгодини в аптечній почекальні, доки біль не почав стихати, а потім і зовсім ущух. Господар аптеки приніс йому склянку з м'ятною настоянкою, після якої комісару полегшало остаточно і навіть втома почала зникати.

Від аптеки Вістович подався на вулицю Карла Людвіга, де зайшов до кнайпи «Мельпомена», в якій збиралися тутешні театрали. Тут, як завжди, було весело й гамірно. Здавалось, тутешній світ існує сам по собі, незалежно від зовнішнього. І навіть якби за вікном настав Апокаліпсис, тут однаково звучали б фортеп'янні акорди, цигарковий дим так само ліниво тягнувся б кудись у напрямку стелі, а захмеліла публіка невтомно б обговорювала театральні плітки і новини. Цих яскравих і талановитих людей цікавили тільки вони самі.

Вістович неквапно підійшов до шинквасу. Господар, лисуватий усміхнений бородань, приязно з ним привітався і запитав, як ся має пан комісар. Вістович знав його ще відтоді, як у «Мельпомені» часто бувала його колишня дружина-актриса. І навіть якщо її не було серед відвідувачів, цей чоловік усе одно міг сказати комісару, де вона. А найголовніше — з ким.

— Дякую, Сташку, все в мене непогано, — відповів Вістович, а тоді замовив собі келишок горілки і м'ясних кнедлів.

Після пережитого за сьогодні все це здалося йому божественним нектаром, і він повторив замовлення.

— Пан комісар часом не у справі якій? — обережно поцікавився господар.

— Сучий ти сину, Сташку, — реготнув Вістович: — В мене що, на чолі це написано?

— Я надто давно знаю пана комісара, — з усмішкою відповів той, вочевидь анітрохи не образившись на «сучого сина».

— Твоя правда. Давно...

Вістович перехилив чарку.

— Про дружину панську дещо знаю... — почав той.

— Курва твоя мати! Чи я запитував щось про неї?..

Навіть Сташко не сподівався від свого частого гостя такої раптової люті.

— Прошу вибачення... Я думав, як завжди...

— Налий ще.

— Звісно. З приємністю, пане комісаре. Панові, як звичайно, кожна третя чарка задарма...

Вістович криво усміхнувся і подумав, що якби тут був Самковський, то вже б сяяв від щастя. В його підлеглого ще ніколи не було достатньо грошей на випивку.

— То як там вона?.. — врешті запитав комісар, якраз після третьої, дармової, чарки.

— Хто, прошу пана? — уточнив про всяк випадок Сташко.

— Анна...

— А-а-а, панська дружина, — господар відклав убік рахівницю, за якою вже заходився працювати, і сперся ліктями на шинквас. — Кажуть, незле, незле... Отримала гарну роль в Берліні.

— Он як, — хмикнув Вістович, — тепер уже Берлін... А що за роль?

— Кажуть, Медеї...

— Це ж треба... Зрештою, Анну завжди вабила античність...

Тим часом перед Вістовичем знову з'явилася повна чарка.