Візит доктора Фройда - Страница 31

К оглавлению

— Прошу сідати, — сказав капрал.

— Дякую, я не хотів би затримувати пана...

Чоловіки говорили польською.

— Пусте, я не поспішаю.

— Гляньте на ніж. Впізнаєте?

— Так, мій...

— Що ж, тоді забирайте.

— Чи можу запропонувати панові маленьку винагороду? — несподівано запитав візитер.

— О, не варто, — відповів капрал.

— Я наполягаю. Ця річ важлива для мене, і я вже думав, що загубив її назавжди.

— Ну коли так...

— Ось, візьміть.

Вістович крізь шпарку побачив, як той тицьнув поліцейському кілька складених купюр.

— Що ж, тепер бувайте, — попрощався візитер.

— Прошу пана, не в ті двері, — вигукнув капрал, побачивши, що гість попрямував просто до сховку, де сиділи поліціянти.

— Ой, даруйте, — перепросив той.

— Пора, — пошепки сказав комісар.

Першим вискочив Самковський з револьвером напоготові, за ним решта.

— Поліцейська курво! — вигукнув візитер і щосили вдарив капрала в обличчя. Бідолаха відлетів, наче мішок з соломою, і вдарившись об стіну, поволі сповз по ній на підлогу. Тієї ж миті на прибулого кинулись двоє поліціянтів, синхронно, мов навчені мисливські пси, але той скинув їх із себе одним могутнім порухом руки.

— Вогонь! — вигукнув комісар, і вони з Самковським вистрілили.

Одна куля вп'ялася візитерові в плече, а інша застрягла у стіні. Зиркнувши на поліцейських хижим поглядом, чоловік, перш ніж залунали нові постріли, щосили стрибнув і всім тілом навалився на віконну шибу.

— Сучий син! — розпачливо вигукнув комісар, кидаючись до розбитого вікна.

Помешкання знаходилось усього на другому поверсі, а під ними була розкисла глина. Вістович встиг побачити, як чоловік, вправно перекинувшись через себе, щоб пом'якшити удар об землю, різко метнувся вбік. І наступна куля з браунінга Вістовича влучила в калюжу.

Самковський і решта поліціянтів кинулись на вулицю. Проте той мов крізь землю провалився. Навіть за годину пошуків жодного сліду втікача не вдалося знайти.

— Не можу повірити, — сказав Вістович, — Упир був у нас в руках...

Ад'юнкт і решта мовчали, намагаючись привести до тями нокаутованого капрала. Можна було злитися скільки завгодно і на кого завгодно, але ситуації це б не змінило.

Повернувшись на Академічну, Вістович важко сів за свій стіл. Спершись на спинку стільця, він зажмурив очі і втиснув пальці в чоло. Десь глибоко в мозку зароджувався мерзенний біль.

За півгодини до кабінету зайшов Ріхард Штальман.

— Дозволите, комісаре? — запитав віденець.

— Ви вже зайшли, пане шеф-інспекторе, — відповів той. — Хіба видно, щоб я був проти?

— Ви не в гуморі.

— Так, даруйте.

— Чув, що ви майже схопили Упиря.

— В тому й річ, що «майже схопили».

Вістович уже приготувався до докорів і повчань, але Штальман несподівано сказав геть інше:

— Однаково вам вдалося більше, аніж віденській поліції. Кажуть, ви навіть його поранили?

— Не думаю, що серйозно.

— Так чи інак, але я вам вдячний. Тепер, гадаю, він швидко опиниться в наших руках.

— Або ж заб'ється у якусь нору, мов звір, щоб зализати рани, і тоді знайти його буде ще важче.

— Ви праві, це хитра й обережна тварюка...

Витримавши паузу, Вістович звів на Штальмана запитальний погляд. Комісар чекав, доки віденець пояснить причину свого візиту.

— Хотів сказати, що ми виконали ваше прохання і склали список усіх пацієнтів покійного доктора Тофіля, — мовив шеф-інспектор, дістаючи з-під поли плаща невелику папку.

— Чудово, — ожив комісар, — давайте сюди.

— Проблема в тому, що прізвищ понад півсотні, а хвороби пацієнтів описані цими дурнуватими лікарськими термінами... Відверто кажучи, я ні біса не зрозумів, — сказав Штальман, кладучи папку перед Вістовичем.

Відкривши її, комісар розгорнув список. Від думки, що в ньому є ім'я убивці, за яким полює вся поліція Відня і Лемберга, залоскотало в шлунку.

— Не уявляю, як ви зможете виокремити того, хто нам потрібен, — сказав шеф-інспектор. — Можливо, запросити з Відня якого-небудь фахівця медичної справи?

— Не турбуйтеся, пане Штальмане, — раптом засяяв на обличчі Вістович. — Найкращий віденський фахівець, який може допомогти у цій справі, вже тут.

— Он як? — здивувався Штальман. — І хто ж це?

— Доктор Зиґмунд Фройд. Гадаю, ви чули про нього.

— Так, чув. Якщо хочете, я поговорю з ним.

— З доктором? Навіщо?

— Попрошу його допомогти вам.

— Так сталося, що доктор Фройд уже залучений до цієї справи.

У шеф-інспектора від здивування відвисла щелепа.

— Справді? — перепитав він.

— Скажу більше: деякі висновки доктора нам добряче стали в пригоді, — додав комісар.

— Що ж, тоді я можу лише побажати вам успіху, пане Вістовичу... Бачу, що в своєму місті вам значно краще ведеться, аніж в холодному Данциґу.

— Не можу не погодитись.

На цих словах чоловіки попрощалися, і комісар знову заглибився у свої роздуми. Якась далека думка бродила у його зболеній голові й все ніяк не могла дістатися назовні. Він подумав про вбивство у в'язниці, яке Упир вчинив хитро і нечувано нахабно. Так само як і в потязі, вбивши Німанда просто в нього під носом. Обидва ці злочини були спрямовані проти поліції, а точніше, проти нього, оскільки і Німанд, і Тофіль так чи інак були причетні до розслідування.

Вістович запалив цигарку, відчуваючи, що бажана думка от-от вирине на поверхню... Що пов'язувало ці два вбивства, окрім нахабності й по-диявольськи точного розрахунку? Якщо для того, щоб проникнути до в'язниці, Упир перевдягся охоронцем, то для того, щоб укол опікати Німанда, йому слід було б... Одягнутися кондуктором, чорт забирай!