— Пане комісаре, смію нагадати, поїзд...
— Так-так, — махнув запаленою цигаркою Вістович. — Діставайте звідти покійника і відправляйте.
— Слухаюсь, — посміхнувся поліцейський, мовби йшлося про найприємнішу роботу.
— Коли буде потяг до Львова? — запитав у нього комісар.
— За п'ять годин, не раніше, — відповів той і, перш ніж зайти до вагона, продовжив: — Можете почекати у моєму постерунку. Ви, пане комісаре, забрьохались, я бачу. А в мене тепло, одяг висушите... Та й чаєм пригощу. І вас, шановний пане, запрошую, — звернувся Козуб до Фройда.
Втім, штабс-капітан говорив українською, тож доктор ні бельмеса не зрозумів. Вістовичу довелося перекласти слова Козуба для нього німецькою, після чого віденець посміхнувся й схвально кивнув.
За дві години, якраз коли з вагона дістали труп Німанда, потяг рушив до Києва, а доктор Фройд повернувся з прогулянки Бродами, вони втрьох зібралися біля теплого п'єца в невеликій кімнатці, яку штабс-капітан гордо називав «своїм кабінетом». Невдовзі до них приєднався Самковський. В кожного було достатньо причин, аби мати гнітючий настрій, проте відчуття тепла потроху повертало присутнім добрий гумор.
Штабс-капітан закурив люльку і, зручно вмостившись у кріслі, окинув гостей примруженим оком. Він, схоже, єдиний з присутніх був налаштований на розмову, як людина, якій рідко вдається отримати добрих співрозмовників. Усі інші воліли бути слухачами.
— Як ваші враження від Бродів, пане Фройде? — запитав він у доктора.
Вістович знову мусив перекладати.
— Брудне й неохайне місто, — відповів той.
— Цілком пристойне містечко, — збрехав перекладач, намагаючись не втратити хорошу атмосферу.
— Ви занадто ласкаві, докторе, — несподівано заперечив Козуб. — Місто схоже на помийну яму, а що знаходиться на кордоні, то кишить злочинцями і перемитниками... Хоча серед останніх трапляються великі оригінали, скажу я вам... Як по цей бік кордону, так і по той.
Штабс-капітан звівся з місця, щоб приготувати гостям чай.
— Ось нещодавно один такий на прізвище Чвак зумів викопати під прикордонною загорожею справжнісінький тунель... Уявляєте, — продовжив він, — коли ми його впіймали, то неборак почав розповідати, що хотів лише добра. Мовляв, їм там з москалями важко живеться, і тунель мав би бути дорогою у вільну Європу. Хоч насправді волочив тим підкопом контрабанду, аж гай шумів...
— І що далі? — поцікавився Самковський.
— А далі прийшла мені телеграма аж зі Львова з ц.к. Дирекції митниці, в якій був наказ цього Степана Чвака відпустити, — сказав Козуб, розставляючи чашки з чаєм на стару подряпану тацю. — Причому, відпустити на всі чотири сторони... Звісно, я послухався. І подався цей хитрун десь у Мадяри, в Європу свою... Обережно, панове, чай гарячий...
Чай і справді виявився гарячим, проте жахливо несмачним, тому чашки здебільшого так і залишилися повними. Штабс-капітан, здавалось, цього не зауважив. Він і далі розповідав одну за одною історії про контрабандистів та їхні вигадки, часом кумедні, але все більше нахабні й небезпечні. У штабс-капітана цих розповідей виявилось так багато, що він готовий був не змовкати годинами. Проте слухачі перебивали його час від часу і подовгу виходили на вулицю, щоб викурити цигарку або сигару, а коли повертались, Козуб знову починав свої теревені.
Вістович раптом урвав одну з його розповідей про те, як перемитники навіть додумалися передавати горілку на австрійський бік з допомогою повітряної кулі, і попросив того задзвонити до Львова.
— Прошу дуже, — відповів штабс-капітан і потягнувся до телефонного апарата, — з ким просити з'єднати пана?
— З Дирекцією поліції, — відповів комісар.
— Як накажете...
За кілька хвилин відбулась комутація, і Козуб простягнув йому слухавку.
— Говорить комісар Вістович, — промовив той, — маю термінову справу... Курва, мене не обходить, що пан зайнятий... Слухати уважно! Перевірте, чи ув'язненого доктора Тадеуша Тофіля вже переведено до «криміналу» на Баторія... Так, прохання було подано... Дякую! Прошу задзвонити і доповісти. Саме так... Броди, начальнику прикордонної поліції...
З цими словами комісар поклав слухавку і, зловивши на собі здивований погляд Самковського, зробив тому знак вкотре вийти «на перекур». Лишивши доктора Фройда наодинці з балакучим штабс-капітаном, поліціянти подалися на вулицю.
— Не дивуйтесь, — першим промовив комісар, справді запалюючи цигарку. — Я маю певний здогад, який, мабуть, здасться вам дивним, однак я переконаний, що він має право на існування.
— Після сьогоднішнього вбивства мене вже ніщо не здивує, — відповів Самковський. — Бідолаха Німанд.
— А якщо я скажу, що схожа доля може чекати й Тофіля? — запитав Вістович.
— Того психопата? Але до чого тут він? — не зрозумів ад'юнкт.
— А до чого був Німанд?.. Цей Упир — гравець. Азартний гравець... Він обводить поліцію довкола пальця і лишає підказки, які вказують на його подальші кроки. Точніше, подальші злочини. На тілі гувернантки він лишив записку. А тепер-от шахову фігуру.
— І що означає ця фігура?
— В тому й річ. На що схожа тура, Самковський?
— На... вежу?
— Правильно. А вежа — це в'язниця. Вважайте мене ідіотом, але я певен, що Тофілю також загрожує передчасна смерть. Оскільки він, як виявилось, може бути одним зі свідків.
— Іронія в тому, що вбивця десь тут, — задумливо сказав Самковський. — І найпевніше буде повертатися з нами до Львова тим самим потягом. І доки потяг не прибуде на лемберзький двірець, Тофілю нічого не загрожує.