Візит доктора Фройда - Страница 25

К оглавлению

— Дозвольте допоможу, — хижо поглянувши на гаманець, мовив візник.

— Я тобі не вірю, скурвисину, — відрубав той і, схоже, мав рацію.

— Де інша рука? — запитав Вістович.

І візник, і невдаха пасажир одночасно звели погляд на комісара і від душі реготнули.

— Підтер смерті сраку, — хриплуватим голосом відповів той, кого назвали Віргоффом, — під Садовою... А вам яке діло?

— Ви знаєте цього чоловіка? — запитав комісар у візника.

— Чи знаю я його? — випалив той. — Чи знаю я пана Віргоффа? Авжеж знаю! Я знаю кожного, хто мені заборгує...

— Стули пельку! — перебив його Віргофф. — Зараз заплачу і за минулий раз... Я не лишаю боргів.

— Аякже.

— Заціпся, кажу!

Однорукому врешті вдалося добути з гаманця дві монети по двадцять галерів. Жбурнувши їх візникові, чоловік промовив:

— Тримай, селюче! Маєш навіть наперед, якщо наступного разу буду п'яний, а ти, курва, не повіриш офіцерському слову.

— Оце інша справа. — подобрішав той і розвернувся на своїй лаві обличчям до дороги.

— То що вам треба, добродію? — перш ніж сісти, запитав однорукий ветеран.

— Нічого, — відповів Вістович.

— Розвелося тут цікавих, — пробурмотів той, залізаючи в бричку. І вже зсередини гаркнув візникові: — Їдь давай, ледацюго!..

Бричка рушила з місця, першим ділом втрапивши колесом у калюжу і щедро покропивши Вістовича бризками брудної води, проте він, здавалось, цього навіть не зауважив. Мов зачарований, комісар дивився услід. Йому раптом пригадалися слова доктора Тофіля про те, що найбільша насолода для Упиря спостерігати за безсиллям поліції. І, очевидно, зараз Упир спостерігає за ним... Вістовичу навіть здалося, що він відчуває на собі його тяжкий насмішливий погляд.

Звісно, йому є чого насміхатися. Подумати лишень, вбити головного підозрюваного просто під самим носом у поліцейських. Занадто просто було б для нього, якби Німанда схопили і віддали під суд. Упир хоче, щоб його шукали. Йому вкрай необхідно демонструвати свою зверхність. Мов пекельний гросмейстер, що, відчуваючи свою перевагу над суперником на шахівниці, раптом прибирає з неї одну зі своїх найсильніших фігур.

«Де ж ти зараз, сучий сину? — подумки мовив комісар, озираючись довкола. — Звідки спостерігаєш за мною? Який буде твій наступний хід?»

— Агов, це ви пан комісар Вістович? — почув він голос позаду себе і озирнувся.

Перед ним стояв невисокий міцний вусань у поліцейській формі.

— Так, я.

— Штабс-капітан Козуб, — козирнувши, представився той. — Мені наказано не відпускати потяг, доки пан не дозволить.

— За кордон? — перепитав чомусь Вістович.

— Так, до Києва.

— Думаю, в потязі ще працює мій колега Самковський.

— Так, опитує пасажирів.

— Тоді ходімо до нього.

— Що накажете робити з трупом? — вже на ходу запитав штабс-капітан.

— Відправте до Львова. Я хочу, щоб його оглянув наш поліційний медичний експерт, — відповів Вістович.

— Буде зроблено.

Самковський з блокнотом в одній руці й олівцем в іншій виглядав стомлено й знервовано. Шефа він зустрів гострим і холодним поглядом. Вістович добре знав цей погляд. Зараз у ньому читалося приблизно таке: «Ми двічі могли заарештувати цього бідолаху, що зараз висить головою вниз у купе. Це принаймні врятувало б йому життя...» З Самковським було важко не погодитись. Хоч по щирості, якби Німанда заарештували, то вже ніщо б не врятувало його від смертної кари. Занадто зручним він був підозрюваним.

Вістович зайшов у купе з покійником. Без сумніву, щоб повісити того головою вниз, запхнувши йому до рота шматок власного піджака, треба було мати надзвичайну фізичну силу. Це все також скидалося на елемент гри, яку вів з ними Упир. Жертва після своєї смерті мала виглядати незвичайно, по-диявольськи перфектно.

— Майстер своєї справи, — промовив сухим голосом ад'юнкт.

— Безперечно, — погодився комісар, — безперечно, чорт забирай...

Вістович нахилився й уважно огледів підлогу, потім купейні сидіння, а далі стіл... Раптом погляд його прикипів до покійника.

— Дістаньте з його рота кляп, — сказав він Самковському.

Той, дещо здивовано глянувши на нього, виконав наказ. Як тільки ад'юнкт смикнув за край тканини, що стирчала з вуст покійника, на підлогу впав якийсь невеликий предмет, що був у його роті разом з кляпом. Придивившись, комісар побачив на підлозі невелику шахову фігуру.

— Тура, — промовив Самковський. — Цей психопат ще й шахіст...

Комісар пригадав свої роздуми на вулиці і відчув, як по шкірі пройшовся мороз.

— Гравець, — кивнув він, — для нього це суцільна бісова гра...

— Як гадаєте, що це значить? — запитав Самковський, піднімаючи фігуру з підлоги.

— Поки не знаю, — відповів Вістович і подався до виходу.

Йому нестерпно хотілося курити і водночас бракувало повітря. На пероні він зіштовхнувся з Фройдом.

— Чув, що сталося, — промовив доктор якимось занадто низьким, навіть як для нього, голосом.

— Нічого дивного, — відповів комісар, — думаю, скоро про це знатимуть навіть там.

Він махнув рукою в бік кордону.

— Маєте рацію, комісаре, — погодився доктор. — Такі новини розлітаються швидко.

Вістович подумки відзначив, що вперше бачить Фройда знервованим. Можливо, той також відчував свою частку провини в тому, що Німанда не заарештували, коли була нагода. Адже доктор таки спричинився до цього. Нехай навіть не прямо...

Біля них виріс штабс-капітан Козуб.