Раптом комісар помітив, що, простуючи вулицею, опинився неподалік від помешкання доктора Фройда. Цікаво, чи він ще у Львові? Адже, пригадується, доктор збирався до Відня.
Вістович рушив до дверей будинку й обережно натиснув на дзвінок. Служниця відчинила майже одразу.
— Пан Фройд може прийняти? — невпевнено запитав комісар.
— Гадаю, так, — відповіла жінка. — Вчора доктор сам про вас згадував і перепитував, чи не залишали ви бува своєї візитки.
— Он як? — здивувався комісар. — Щось сталося?
— На жаль, я не знаю, пане Вістовичу, — мовила служниця. — Доктор усе пояснить, заходьте.
Комісар зняв капелюха й пройшов до передпокою. Тут у нього забрали пальто і провели до вітальні.
— Бажаєте чаю? — запитала жінка.
— Охоче, — відповів Вістович, відчуваючи, що після пережитого зайвим це не буде. Він подумав про Бейлу, і в очах потемніло від болю. Найгіршим було те, що вона ні в чому не винна, а втрапила в таку халепу через нього.
— Вітаю вас, пане комісаре, — почувся голос Фройда.
Одночасно з ним служниця принесла чай. Вістович звівся на ноги для привітання.
— Як ви почуваєтесь? — турботливо запитав доктор, коли вони обидва сіли.
«Паскудно», — хотів було зізнатися Вістович, але мовив інше:
— Деякі неприємності, але загалом непогано. Дякую. А ви?
— Все думаю про вашого маніяка.
— Служниця повідомила, ви хотіли зустрітися.
— Так, пане Вістовичу, власне у цій справі...
Фройд штивно підніс до рота горнятко і відсьорбнув чаю. Комісар відчув, що не зуміє зробити того самого, поки не дізнається, в чому річ.
— Є одна цікава річ у характеристиці цього суб'єкта, яку склав мій покійний колега-маніяк, професор Тофіль, — сказав доктор, ставлячи горнятко назад на тацю.
— Точніше, їх декілька, — додав він. — Я не хочу морочити вам голову медичними термінами. Просто скажу, що всі ці особливості здебільшого спричиняють одну фобію, яка, очевидно, притаманна нашому Упиреві. А саме — страх смерті, танатофобія.
Вістович здивовано звів на доктора очі.
— Так-так, комісаре, — кивнув віденець. — Наш страхітливий маніяк, в якого на совісті безліч кривавих убивств, сам понад усе боїться одного дня померти. Я, щоправда, Не уявляю, яким чином вам допоможе цей факт. Скажу тільки, що його страх надзвичайно сильний.
Вістович замовк, відчуваючи в душі радісне хвилювання. Раптова думка пронизала мозок, як голка. Комісар навіть не одразу почув звертання до нього доктора Фройда.
— Пане Вістовичу, з вами все гаразд? — з тривогою спитав той.
— Здається, я знаю, як це використати, — відповів комісар.
— Що саме?
— Страхи цього психопата.
— Танатофобію?
— Якщо ви так це називаєте... Однак зараз я в дещо скрутному становищі, докторе.
Вістович якось судомно потягнувся за цигарками і трохи незграбно закурив. Страшенно незручно було говорити ці слова.
— Поясніть все як слід, — лагідним голосом психіатра сказав Фройд.
Вістович несподівано для себе розповів доктору все, що сталося з ним за останні дні. Про зустріч з Упирем у львівському колекторі, про те, як йому довелося розіграти комедію із зізнанням перед своїм шефом (доктор Фройд не знав про це, бо не читав газет ані польською, ані українською, а між тим, це вже стало сенсацією) і, як наслідок, про свій арешт. І що тепер у невеликому Лемберзі кожна собака гавкає про те, що знаний комісар виявився вбивцею.
Доктор Фройд вислухав усе спокійно, мовби комісар насправді переповідав йому якусь історію зі своїх шкільних років.
— Ось що, пане Вістовичу, — врешті сказав він, точним рухом відрізаючи край сигари. — З огляду на ці події та ситуацію, що склалася внаслідок них, думаю, найкращим вашим рішенням буде залишитися в моєму домі.
— У вашому домі? — здивувався комісар.
— Себто в цьому будинку, який я винаймаю, — уточнив доктор. — Навряд чи ваші колеги з львівської поліції шукатимуть вас тут. А якщо таке й станеться, то, гадаю, зумію переконати їх, що вони прийшли не туди. І байдуже, знадобиться мені для цього психоаналіз чи не знадобиться.
— Це дуже люб'язно з вашого боку, але я не хотів би...
— Ви не обтяжите мене, комісаре, — відмахнувся доктор. — Навпаки, я буду вдячний вам. Жахливо нудно стає, коли ні з ким розділити мої сигари і партію в шахи. Ви ж граєте в шахи, чи не так?
Вістович ствердно відповів. Щоправда, вперше в житті він відчував, що йому зараз не до сигар і, тим більше, не до гри в шахи.
Доктор Фройд попросив служницю показати Вістовичу його кімнату, а потім вибачився і подався до свого кабінету, сказавши, що мусить працювати.
Вістович, зрештою, також не затримався в домі. За півгодини він вийшов на вулицю і, вибираючи безлюдні провулки, рушив у бік Личаківської. Тут чоловік відшукав непримітну корчму, в якій часто зупинялися селяни з довколишніх сіл, місцеві робітники або ж ті, хто не міг собі дозволити пообідати в пристойнішому місці. Зайшовши досередини, Вістович одразу запримітив знайомий силует за столиком біля вікна. Його розрахунок виявився правильним. Самковський завжди обідав тут о такій годині.
Не кажучи ані слова, комісар підсів до підлеглого. Самковський, який щойно спровадив до рота повну ложку якоїсь овочевої юшки, закашлявся, ледь не вдавившись від несподіванки.
— Шефе? — вимовив ад'юнкт здавленим голосом.
— Мене вже оголосили в розшук? — замість привітання спитав Вістович.
— Шехтель розпорядився не шукати вас, а тільки заарештувати при зустрічі, — відповів ад'юнкт.