Комісар вибіг з дому доктора і вскочив у перший же вільний фіакр.
— На Понінського, хутко! — гукнув він візникові.
Той хлеснув коня, і вони рушили. Біля будинку Бейли фіакр був за чверть години, і вже здалеку Вістович помітив, що двері помешкання відчинені. Зайшовши досередини, він минув передпокій і рушив до вітальні. Тут він похолов від жаху... На підлозі лежало оголене жіноче тіло, змережане численними ранами. Відмовляючись вірити в побачене, він підійшов ближче і впізнав у жертві служницю Бейли Рахель... Чи була вдома сама господиня? Він кілька разів окликнув її, а потім збіг на другий поверх, де знаходилась кімната Бейли. Там та в інших покоях було порожньо.
Попри те, що внизу лежав жахливо понівечений труп служниці, Вістович відчув несамовите полегшення. Трохи оговтавшись, він оглянув місце злочину. Поряд з трупом виднілись виразні відбитки взуття, а довкола лежав одяг нещасної Рахелі. Складалося враження, що цього разу маніяк нетямився від люті, зовсім забувши про будь-яку обережність.
Трохи опанувавши себе, комісар підійшов до телефонного апарата і набрав номер поліції. З протилежного боку почувся лінивий голос чергового.
— Говорить Вістович! — одразу гаркнув комісар, щоб привести того до тями. — Негайно відправляйте постерункових на Понінського, 4. Тут убивство. І подзвоніть доктору Фельнеру... Так, я чекатиму тут.
Поклавши слухавку, комісар заходився досліджувати труп і сліди. Очевидно, щоб потрапити сюди, Упир цього разу використав костюм листоноші, який замовив у костюмера. Під плечем у мертвої справді виднівся запечатаний конверт. Акуратно витягнувши його, поліцейський побачив на ньому напис: «Комісару Вістовичу з найкращими побажаннями...». Всередині був лист, написаний уже знайомим йому почерком:
...«Комісаре! Зізнаюся, приємно здивований вашими успіхами і разом з тим дещо розчарований... Навіщо було вбивати мого дорогого друга Шимона? Адже він просто виконав моє прохання, прийшовши забрати річ, яка мені дорога. Той ніж, який ви знайшли, зізнаюсь, дістався мені від батька. А вся провина мого друга полягала в тому, що зовні Шимон схожий на мене. Його смерті я вам не пробачу... Але гаразд, усе це гра. Коли щось втратив, то негайно слід щось і здобути. Саме тому, дорогий пане Вістовичу, я взяв собі чарівну господиню цього помешкання, а вам залишаю служницю.
Передчасно не хвилюйтесь. Поки що ваша Бейла жива. І житиме доти, доки я захочу... А тим часом я маю для вас одну пропозицію: чому б нам не зустрітися? Зізнаюся, мені цікаво подивитися вам у вічі. Скажімо, завтра о другій ночі в міському колекторі під театром? Тільки ж глядіть, комісаре, приходьте один. Пам'ятайте, що від цього залежатиме доля вашої коханки.
Не прощаюсь,
— Аякже, сучий сину, — вголос промовив комісар, витираючи холодний піт з чола, — подивишся мені в вічі, а потім у дуло мого браунінга. Завтрашня ніч буде для тебе останньою...
Звістка про Бейлу, здавалось, мала б вибити йому ґрунт з-під ніг, але натомість тільки додала люті. Найголовнішим для нього було те, що жінка жива... Тепер Вістович і сам відчував пекельний азарт цієї гри, в яку втягнув його той психопат.
Він пригледівся до слідів на килимі. Якщо добре їх вивчити, можна було навіть сказати, яке взуття мав на ногах убивця, але Вістовича зацікавило інше. На підлозі залишилися шматки ґрунту, і той мав характерний чорнющий колір. Тільки в одній дільниці Львова земля могла бути такою — на Замарстинові, де стоять величезні склади вугілля. Можливо, Упир мешкає там або ховається.
За півгодини прибули поліціянти, серед яких був і Самковський. Від побаченого він побілів як смерть.
— Як бачите, історію не закінчено, — сказав йому комісар.
— Курва... — важко видихнув той, шкодуючи радше за тим, що тепер його поліцейська слава розвіється, як туман.
— Є одна справа, яку треба зробити завтра вночі, — тихо сказав йому Вістович, раптом зрозумівши, що його голос тремтить, а думки про Бейлу виринають назовні свідомості. — Гадаю, ми зможемо остаточно покласти край цьому кошмарові, але діяти треба дуже обережно.
— Що ж, не вперше, — відповів ад'юнкт так само тихо.
— Ви знаєте, де інженерний вхід у львівське підземелля неподалік Нового театру? — знову запитав його шеф.
Той кивнув.
— Чудово. Візьміть ще когось і чатуйте з ним від півночі орієнтовно до третьої ночі. Будьте готові до всього...
— Гаразд, а що має відбутись?
— О другій я зустрінуся з цим психом... На березі Полтви, десь під будівлею театру.
Самковський вибалушив очі від здивування.
— Он як?
— Найпевніше, стрілятиму в нього при першій можливості, — додав комісар. — І плювати мені на всі ці поліційні правила.
— Він сам призначив цю зустріч? — запитав ад'юнкт.
— Так, — сказав Вістович. — І в нього в руках Бейла...
Далі він уже не міг і не хотів говорити. Самковський чудово зрозумів своє завдання, тож можна було йти звідси.
Цілу добу комісар вивчав схему львівського колектора. Виходів з нього було не так багато, тож все виглядало ризиковано, але не безнадійно. Головне — вистрілити першим і влучити. Хай навіть на піврозмові чи одразу при зустрічі. Байдуже... Доктору Фройду Вістович вирішив не говорити про цю зустріч. По-перше, це зайняло б чимало дорогоцінного часу, а по-друге, важко було уявити, чим той міг би допомогти.
О пів на другу ночі комісар уже був біля входу у львівське підземелля. Доступ до нього мав небагато хто у Львові. Власне, поліція, де зберігалися дублікати ключів, львівські інженери та військові. Останні, як не дивно, цікавилися колектором менше всіх, хоч у випадку будь-яких збройних протистоянь важко переоцінити значення підземних ходів.