Візит доктора Фройда - Страница 37

І ось тепер, два дні по тому, я млію від спогадів про неї. Я досі відчуваю дотик її рук, мовби від нашої зустрічі минуло не більше години...

Вранці Роза одяглася і мовчки вийшла, навіть не попрощавшись. Не зважаючи на мене і мої слова, наче я був невидимим і німим. Якби ж я міг зустріти її вдруге, то вже б не відпустив. Ця шалениця стала моїм спасінням на добу. А мені хотілося спасіння на все життя...»

Від читання комісара відірвав кельнер:

— Прошу вибачення, пане комісаре, вас до телефону.

— Мене? До телефону? Тут?

Офіціант кивнув.

— Хто?

Той виразно знизав плечима.

— Пан з того боку говорив німецькою.

— Он як? — встаючи, мовив комісар.

Вістович підійшов до апарата і підніс до вуха слухавку.

— Слухаю, — видихнув він.

— Пане Вістовичу? — перепитав з того боку голос Фройда.

— Так, пане докторе. А як ви дізнались, що я тут?

— В Дирекції пояснили, що, окрім роботи, ви можете бути хіба що в улюбленій кнайпі.

— Падлюки.

— Що, даруйте?

— Нічого. Маєте новини, пане Фройде?

— Так, щоправда, не надто приємні для вас. Директор «Камершпілю» відмовився говорити зі мною.

— Чому ж?

— Пояснив, що хотів би зустрічі з вами.

Вістович здивовано замовк.

— Комісаре! — знервовано гукнув його психіатр. — Я не маю часу на гру в мовчанку!

— Так, так... Кхм... А чим він пояснив свою вимогу?

— Гадки не маю. Але тепер уже я чекатиму на результат вашої з ним бесіди. Сходіть сьогодні до театру. О сьомій вони грають «Данаю».

Від цієї назви Вістовича пересмикнуло. Окрім того, він відчував, що знову трохи перебрав алкоголю, а отже, розмова й цього разу може не вдатися. Втім, подітися було нікуди. До сьомої лишалося якихось півгодини, а значить, він мусив поспішати. Розрахувавшись, комісар вийшов на вулицю й на повні груди вдихнув свіжого повітря. Свідомість потроху почала тверезішати, і він уже впевнено закрокував у бік Нового театру.

Директор несподівано приязно зустрів свого недавнього кривдника і запросив до приміщення, що тимчасово слугувало йому кабінетом.

— Як ваші справи, пане комісаре? — запитав Зорц, вказавши тому на крісло.

— Дякую, непогано, — сідаючи відповів поліціянт.

— Не бажаєте подивитися виставу? — запропонував директор.

— Можливо, пізніше... Пане Зорце, я власне хотів перепросити за свою поведінку тоді, — сказав комісар, і йому ці слова коштували титанічних зусиль. — Зазвичай поліція Лемберга значно...

— Пусте, — махнув той рукою, — маленьке непорозуміння, не більше.

— Але ж ви поскаржились президенту міста, — зазначив Вістович.

— Я відкличу свою скаргу, і ви більше не матимете проблем, — мовив Зорц.

— Що ж, буду вдячний.

— Однак... Пане Вістовичу.

Це було сказано якимось дивним глибоким голосом, мовби всередині цього чоловіка жив іще хтось. Комісар звів на нього здивований погляд. Виглядав директор «Камершпілю» також по-іншому: обличчя злегка почервоніло, губи були міцно стиснуті, а очі, навпаки, розширились.

— Однак, пане Вістовичу, — повторив Зорц, — ви мали тоді підстави для такої поведінки, і, кажучи чесно, за певних обставин я навіть був би не проти деяких грубощів...

— Що ви в дідька верзете? — здивувався комісар.

— Верзу?.. Але ж мені здалося, що ви... відчули те, що і я... що ви такий самий, як я...

— Такий самий, як ти?..

Вістович врешті зрозумів, про що йшлося.

— Ах ти, гівняний педалю! — з огидою промовив він. — Так ось якого хріна ти мене сюди запросив!

— Благаю вас, пане Вістовичу, — заскавулів Зорц, — не кажіть нікому про це...

— Як ти міг подумати, що я такий самий?

— Цей блиск в очах... Він здався мені знайомим.

— Це через алкоголь, збоченцю!

— Благаю вас, тихше...

— Тепер ти скажеш усе, що мені потрібно, — видихнув нарешті комісар.

— В обмін на те, що ви збережете мою маленьку таємницю, — з нахабністю мовив директор.

— Заткайся...

Вістович, проте, і сам замовк, хвилину прислухаючись до віддалених звуків, що долинали сюди зі сцени.

— Ти добре знав того вбитого Шимона Шнітке? — запитав нарешті поліцейський.

— Так собі. Не краще, аніж усіх решта.

— А чи є у твоєму театрі хтось подібний до нього ззовні?

Зорц знизав плечима.

— Може, і є хтось приблизно однакового з ним зросту, але щоб усім решта був подібний, то навряд...

— Тоді зробимо інакше, — раптом сказав комісар, — відведи мене до вашого костюмера.

— До костюмера? — здивувався директор. — Але навіщо?

— Роби, що кажу.

— Гаразд. Ходімо за мною, — мовив Зорц і попрямував до дверей.

Вістович рушив слідом. Сходами вони спустилися в яскраво освітлену пивницю, де уздовж нескінченно довгих рядів висіли театральні костюми. Повітря тут стояло важке, заповнене добре знайомим Вістовичу запахом нафталіну. Анна, колишня його дружина, часто приносила цей запах із собою. Він лишався на ній від її сценічних костюмів. Жінка нервувала через це, подовгу просиджувала у ванні, а проте запах нікуди не зникав. Складалось враження, що він в'їдався їй у шкіру. В рідкісні щасливі миті подружнього життя вона приносила цей запах в ліжко, і він тоді означав для Вістовича нетривку й мінливу примару щастя.

Звідкілясь вигулькнула коротконога нахмурена пані. Очевидно, володарка цього царства театральних метаморфоз.

— Кларо, — звернувся до неї директор, — цей чоловік прагне побачити нашу костюмерну...