Візит доктора Фройда - Страница 34

Від комісара добряче несло алкоголем, проте підлеглого це не насторожило.

— Справді? — перепитав він. — І де ж?

— В театрі, — мовив шеф. — Я натякнув вам про це вдень. Наш Упир використав грим і костюми звідти, аби пошити нас в дурні...

— Отже, допомога пана Фройда нам більше не потрібна? — перепитав Самковський, вочевидь шкодуючи про витрачені зусилля.

— Ні, чому ж. Гадаю, його висновок ще знадобиться. Як додатковий доказ, скажімо, — відповів Вістович.

— Ну що ж...

— Але є одна обставина, Самковський, — продовжив комісар.

— Яка ж?

— До театру ми не зможемо підтягнути більше нікого з поліцейських. По-перше, зараз немає вільних, а по-друге, це може викликати підозру... Мусимо брати Упиря вдвох.

Самковський тільки криво усміхнувся.

— Nie ma sprawy, szefie, — коротко відповів він.

Безперечно, відважність була одна з його найкращих і найпотаємніших рис характеру, якої, на перший погляд, годі було від нього сподіватись, і комісар несподівано відчув вдячність до свого підлеглого. Цей чоловік міг дратувати його у повсякденній службі, але в критичних ситуаціях не підводив.

О пів на сьому Вістович, Самковський та Герхард фон Зорц вийшли з будинку Дирекції і знову подалися в бік Нового театру.

— Ви пам'ятаєте, що він поранений? — тихо запитав підлеглого комісар, коли вони були вже майже на місці.

— Так, — коротко відповів той, стримуючи при цьому хвилювання. — Але, наскільки пригадую, поранений легко...

— Кілька годин тому я бачив його на роботі, — встряв у розмову директор «Камершпілю».

— Неймовірно, — сказав Вістович, — після такого він спокійнісінько повернувся до виконання своїх обов'язків по службі.

— Нам сюди, — Зорц зупинився біля невеликих дверей.

За ними виявились сходи, які вели кудись донизу, здавалось, аж до самої підземної річки, що протікала під театром.

— Коридор досить сирий, — знову озвався директор, ведучи їх за собою.

Голос його відбився від стін численним відлунням.

— Але так ми вийдемо одразу в комірчину, в якій сидять монтувальники, — додав він.

Електричне світло в цьому коридорі миготіло, як морський маяк, вочевидь з останніх сил опираючись волозі й сирості. Раптом двері, крізь які вони сюди зайшли, лунко зачинились, а позаду них залунали чиїсь обережні кроки.

— Що за чортівня? — злякано вимовив Зорц. — Хто там?

Проте відповіді не було.

— Може, протягом зачинило? — припустив Самковський.

— Навряд...

Кроки залунали знову. Цього разу вже ближче. Складалося враження, що до них скрадається привид.

— Це чиїсь хворі жарти, — тремтячим голосом проказав директор. — Ходімо назад...

— Ні, йдемо, куди йшли, — заперечив Вістович.

— Робіть, що хочете, — істерично мовив Зорц. — Я далі не піду...

— Підете. Я вас примушу, чорт забирай...

Раптом директор закричав. Продовгувата тінь виросла, мов нізвідки, і розповзлася по стіні. Услід за цим хтось кинувся на Вістовича і звалив його з ніг. Комісар устиг побачити над собою лезо велетенського ножа, але вже наступної миті гримнув постріл. Ніж затремтів і впав на кам'яну підлогу.

Стріляв Самковський. І хоч він мав паскудний зір, але завдяки короткій відстані, на щастя для Вістовича, не схибив.

Львів, 3 березня 1904 року

В кабінеті директора львівської поліції Вільгельма Шехтеля смерділо цигарковим димом і панувала напівтемрява. Було ще не так пізно, але за вікном от-от мала початися буря, і небо затягло важкими свинцевими хмарами. Окрім самого директора, в кабінеті знаходилися ще двоє чоловіків: комісар Вістович і шеф-інспектор поліції Відня Ріхард Штальман. Жоден з них не перебував у доброму гуморі, хоча новини, загалом, були непогані.

— Столичні газети вже написали, що в Лемберзі ад'юнкт поліції застрілив серійного вбивцю, якого називали Упирем, — сказав Штальман.

— Так, я клопотатиму про хорошу премію для Самковського, — мовив Шехтель. — Але тільки для нього...

З цими словами він виразно глянув на Вістовича.

— І все ж я хочу зазначити, що саме завдяки зусиллям комісара вдалося вийти на слід, а потім і пристрілити цього Шимона Шнітке, — сказав Штальман. — Цього не вдалося зробити найкращим віденським поліцейським.

— На вашого дорогого Вістовича надійшла скарга на ім'я президента міста, — відрубав Шехтель. — Здогадуєтесь, від кого, пане комісаре?

Вістович кивнув.

— Очевидно від пана Зорца, директора «Камершпілю», — сказав він.

— Блискуче! — іронічно похвалив його Шехтель. — То, може, знаєте, як тепер нам вилізти з цього лайна?

— Гадки не маю, пане директоре, — чесно зізнався комісар.

— Невже з цим театралом неможливо було повестись інакше, не так грубо?

— На той момент мені це здалось єдиним способом надати рух справі...

— Дідько б вас узяв.

— Так чи інакше, але розслідування завершено, — підсумував Штальман, зводячись з місця. — Пане Вістовичу, якщо вас не оцінять належним чином в рідному Лемберзі, матиму честь запросити до Відня...

Шеф-інспектор кинув іронічний погляд у бік Шехтеля. Схоже, добрі стосунки між цими двома в цю мить зіпсувались остаточно.

— Я лишень проти тих методів, якими послуговується іноді комісар, — поспіхом сказав Шехтель. — Вони неприйнятні для імперської поліції. Ясна річ, це всього лишень особливість характеру пана Вістовича, але вона подекуди дорого нам коштує.