Візит доктора Фройда - Страница 3

Він вказав на акуратні, посипані піском сходи, що вели до триповерхової кам'яниці. Зійшовши по них, господар натиснув на кнопку дзвінка, і за мить двері прочинились. На порозі постала літня служниця.

— Пане Когере! — злякано промовила вона і сплеснула в долоні. — Ви без капелюха?

— Облиште, Грето, — відмахнувся той, — поруч зі мною чоловік, який ледь не залишився без голови.

— А ваше пальто в снігу!.. — продовжила жінка, мовби не почувши його слів.

— Грето, пустіть нас досередини!

— Ой, даруйте, — опам'яталась вона і хутко відійшла вбік.

Невдовзі чоловіки опинились у чималій вітальні, де господар запропонував Якубові крісло поруч каміна. Грета хутко приготувала чай і подала коньяк.

— Що ж, мій друже, — мовив господар, — тепер я хочу переконатись, що ви вмієте розмовляти.

— Авжеж, — нервово сіпнувся Німанд, — вибачте... Я... в мене... чомусь раптово...

— Відняло мову?

— Саме так.

— Буває... Отож, як ви зрозуміли, моє прізвище Когер. Ервін Когер.

— Якуб Німанд, — представився гість, — і я вдячний вам за порятунок...

— Пусте, — посміхнувся Когер, — я радий, що опинився там вчасно.

Якуб тепер міг його добре роздивитися. Господар дому був середнього зросту, мав міцну статуру й привітне обличчя з невеличкою рівною борідкою.

— Тепер скажіть мені, пане Німанде, — посерйознішав Когер, — якого дідька ви стояли посеред вулиці й спостерігали, як на вас мчить ваша смерть? Вам справді набридло жити?

— Ні, — похитав той головою, — жити мені хочеться. Дуже...

Когер запитально глянув на нього і, не відриваючи погляду від Якуба, випив половину коньяку зі своєї чарки.

— Але сталося щось дивне, — продовжив Німанд, — я раптом... заціпенів...

— Як цікаво, — несподівано мовив господар дому.

Якуб здивовано замовк.

— Не дивуйтесь, мій друже, — поспішив пояснити Когер, — це в мене професійне. Бачте, я — психіатр. А психіатри часто дивляться на людей, особливо на тих, з якими щойно познайомились, як на потенційних пацієнтів.

— Ви психіатр?.. — перепитав чомусь Якуб.

— Саме так. Але продовжуйте, пане Німанде.

— Мене мучать кошмарні сни, — вичавив із себе Якуб, — точніше, один і той самий сон майже кожної ночі... Сниться, що мене... вбивають.

— Ви впевнені, що саме вбивають? — перепитав психіатр.

— Так, звичайно.

— Ви хоч раз бачили в руках убивці якесь знаряддя?

— Ні, щиро кажучи...

— Тоді звідки ви знаєте, що у снах вас, скажімо, не ґвалтують?

— Бо я точно знаю, що мене вбивають... чорт забирай... Що ви верзете?

Німанд відчув, як у нього починають дрібно тремтіти руки, а далі й здригатися плечі. В очах несамовито запекло, а до горла підкотив гіркий тягучий клубок. Ще мить, і Якуб розридався, мов дитина, а далі, випустивши з рук напівпорожню чарку, осунувся на підлогу. Тут, коли тіло його повністю розслабилось, чоловік заридав так голосно, що у вітальню вбігла перелякана Грета і скрушно заламала свої довгі кістляві руки. Когер знаком наказав їй вийти. Щойно жінка знову зникла за дверима, він розпластався поруч з Якубом і, заклавши руки за голову, вперся поглядом у важку кришталеву люстру над ними.

— То з чим пов'язане ваше заціпеніння посеред дороги, як гадаєте? — запитав він, коли гість трохи затих.

— Мені здалося, я бачив цю частину вулиці у своєму сні, — відповів той, — здається, саме тут мене останнього разу вбили.

— Як цікаво, — знову повторив психіатр.

— І не кажіть. Надзвичайно цікаво...

Якуб, трохи прийшовши до тями, сів на підлогу і підібгав під себе ноги.

— Ви зверталися з цим до лікаря? — запитав його Когер.

— Так. Він порадив мені переїхати.

— Як звали цього фахівця?

— Доктор Крауц, здається...

— Він дурень, цей Крауц.

Якуб мовчки поглянув на свого лежачого співрозмовника.

— Вам потрібна допомога справжнього знавця цієї справи, — продовжив той, — і, здається, я знаю, хто вам зможе допомогти...

Когер підвівся з підлоги і вправними рухами поправив костюм. Тоді підійшов до секретера і хвилину покопирсався в шухляді. Врешті, знайшов там якусь візитку.

— Ось, — промовив психіатр і неквапними кроками повернувся назад, — візьміть...

Якуб звівся на ноги і, взявши картку, мовчки прочитав на ній: «Д-р Зиґмунд Фройд. Психоаналітик. Відень, Бергассе, 19».

— Я чув про пана Фройда, — сказав Якуб уже вголос.

— Так, доктор досить відома особистість.

— Гадаєте, він знайде для мене час?

— Якщо я напишу записку, то знайде, — сказав Когер, озираючись на секретер, у пошуках письмового приладдя. Чорнильниця, пера і папір стояли там на своєму місці.

Психіатр сів за стіл і, трохи подумавши, вивів на аркуші кілька зграбних рядків.

— Впевнений, ваш випадок його зацікавить, — додав він, складаючи свою записку вчетверо. — Завтра п'ятниця... Думаю, о шостій вечора він зможе вас прийняти. Цей час завжди за мною. Ми з доктором щоп'ятниці, від шостої до пів на сьому, п'ємо чай і спілкуємось на професійні теми. Ви, мій друже, підете на аудієнцію замість мене. Сам я, на жаль, не зможу. Вранці попереджу про вас доктора. Тільки не спізнюйтесь, пан Фройд дуже цінує пунктуальність.

— Вельми вдячний, — мовив Німанд.

Він дбайливо сховав до кишені візитку, а потім і рекомендацію Когера. Після цього промовив кілька недолугих слів удячності й попросив дозволу забрати своє пальто.

— Куди ви зібралися, пане Німанде? — здивувався Когер.

— Додому, з вашого дозволу. Я і так завдав вам чимало клопоту...