Візит доктора Фройда - Страница 14

К оглавлению

— В тебе є хтось?.. — озвався він знову.

Йому здалося, що вона усміхнулась. А потім, склавши руки на грудях, прихилилась плечем до стіни.

— Тут нікого немає, окрім нас і Рахелі, — відповіла Бейла.

— Я не про те, — заперечив він. — Чи ти зараз самотня?..

— Так.

Запанувала мовчанка.

— А ти не повернувся бува до дружини? — вона вколола у відповідь.

— Ти ж знаєш, що ми розлучилися...

— Пам'ятаю, ти плекав ще надію...

— Бейло...

— Що?

— Можна я в тебе залишуся? Просто посиджу десь тут, як сидів би у своєму помешканні.

— Хіба я колись тебе проганяла? — мовила вона і за мить додала: — Скажу Рахелі, щоб приготувала для тебе вечерю і купіль... З поверненням, Адаме.

На цих словах Бейла повернулась і рушила сходами нагору.

Вночі йому так і не вдалося заснути. Замість сну він обережно гладив її волосся.

— Це все, що тобі можна, Адаме, — посміхнувшись сказала вона. — Решта станеться тоді, коли я захочу.

Авжеж. Для нього й це було за щастя. Безперечно, він шалено прагнув її. Тим більше знаючи, яку насолоду здатна подарувати ця жінка, проте Вістович боявся втратити й те, що мав.

Однак під ранок вона притислась до нього спиною, підставляючи під поцілунки шию і плечі. Потім вигнулась, мов кішка, звівши руки над собою і вхопившись ними за бильце ліжка. Вістович з приємністю торкнувся її випнутих уперед грудей спершу обережними ласками, а відтак дозволив собі трохи більше пристрасті, а далі й шаленства. Коли перса отримали достатньо і вже були напнуті до краю, він почав блукати руками по всьому її тілу, одночасно позбавляючи нічного одягу. Він знав кожну його лінію, як знає мандрівник кожен кут свого дому, в який повертається після тривалої подорожі... Чоловік припинив на хвилину свої пестощі, але тільки для того, щоб оголити себе, а Бейла в цей час вигнула спину ще дужче, заохочуючи коханця до подальших дій. Вістович стягнув набік ковдру і трохи помилувався її тілом. В сіріючому світанку воно було бездоганне, як антична статуя: делікатна спина, округлі стегна, гладенькі сідниці... Яка ж це запаморочлива радість володіти богинею! Акуратно притримавши її за стан, коханець легко й обережно увійшов у неї, так, аби не завдати жодного, навіть найменшого, болю. Хай Бейла ні на мить не пошкодує, що впустила його назад у свій дім, у своє ліжко, у своє лоно. Розкошували вони довго й неквапно, аж поки не почався день. Тоді вона підвелася з ліжка і, солодко, як кішка, потягнувшись, вийшла зі спальні.

За півгодини Рахель покликала вчорашнього гостя на сніданок. Бейла трималась дещо відсторонено, мовби нічого й не сталося, проте Вістовичу ця гра навіть подобалась. Тільки час од часу в її очах спалахували іскорки, мовби запізніле віддзеркалення їхнього нічного полум'я.

— Я буду вашою загадкою, комісаре, — сказала вона йому на прощання. — І відтепер між нами існуватимуть інші правила гри... Так що, вдалого розслідування.

Звісна річ, тепер, вирушаючи на службу, Вістович перебував у значно кращому гуморі. Під плащем на ньому сидів вичищений гарнітур і рівно зав'язана краватка. В кишені знайшовся свіжий носовичок і навіть кілька коньячних цукерок. Усі ці, здавалося б, дрібниці завжди по-особливому зігрівають тих, кому доводилось поневірятися хоч деякий час у чужому місті.

Комісар перейшов засніжений парк і дочекався трамвая з Іншого боку алеї. За чверть години він вже був у своєму кабінеті.

Окрім Самковського, який традиційно приходив на роботу раніше за шефа, там на нього вже чекав Ріхард Штальман. Шеф-інспектор віденської поліції виглядав похмуро і нервово курив. В момент, коли комісар зняв плаща і сів за стіл, в його попільничці назбирався добрий десяток свіжих недопалків.

— Не надто ви поспішали на роботу, комісаре, — іронічно зауважив Штальман. — У вас тут, мабуть, так прийнято. У Відні ж за таке штрафують... Ми цінуємо дисципліну.

Він сердито роздавив свою цигарку, не викуривши її до кінця. Видно, нікотином Штальман уже наситився.

— Що вас привело так рано? — не звернувши уваги на зауваження, запитав Вістович.

— Ось це, — відповів Штальман, кинувши йому на стіл складену вчетверо телеграму.

Комісар розгорнув папірець і пробігся поглядом по двох рядках жахливо скороченого німецького тексту. Зміст його, втім, чоловік зрозумів одразу — у Відні скоєно чергове вбивство. Причому, ще позавчора, а тіло виявили тільки сьогодні вранці, дві-три години тому. Жертва — знову молода дівчина, наречена якогось помічника нотаріуса. Вбито її в той самий жахливий спосіб — ножем. На тілі залишилось більше десятка ран.

— Я вже встиг поговорити з підлеглими по телефону, — мовив Штальман, коли Вістович відклав телеграму. — Столичні газетярі здійняли справжню бурю. Вбивцю нарекли «упирем», оскільки поширились чутки, що, попри численні рани, крові біля жертв майже не було. Не інакше як він її всю випиває... Дурня, звичайно. І писаки — цілковиті ідіоти.

— Але судячи з фото, крові справді небагато, — зауважив комісар.

— Дідько, Вістовичу! Та тому, що зима надворі. Кров погано тече на морозі навіть з таких ран! — зірвався віденець. — Чи ви також будете шукати упиря?!

На кілька хвилин запанувала мовчанка. Штальман спробував заспокоїтись і знову закурив. Самковський зовсім забув про свою роботу і тільки розгублено поглядав то на одного, то на іншого.

— Словом, пора вирушати до Відня, — вже спокійнішим голосом сказав Штальман. — Я виконав ваше прохання, ми досить часу провели в Лемберзі. Чи не так, комісаре?